загрузка...

Лекція № 7. визволення україни з-під влади золотої орди і боротьба за створення української держави (xiv- xv ст.)

 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Роль Галицько-Волинського князівства в розгортанні бо­ротьби українського народу за визволення з-під влади Золотої Орди.

Входження українських земель до складу Литовської держави.

Поділ українських земель між Литвою та Польщею. Кревська унія.

Боротьба знаті за перетворення удільних князівств у не­залежну українську державу.

Запровадження воєводського адміністративного устрою.

Запитання та завдання.

Джерела та література.

 

I. Загальні зауваження

 

Проблема "Українські землі у складі Литви та Польщі" охоп­лює 300-річний період української історії (40-і роки XIV - 40-і роки XVII століть).

Дослідники відзначають, що цей відрізок історії нашої Вітчиз­ни "сповнений таємниць та парадоксів - і не лише для аматорів, а й для фахівців, серед яких не вщухають дискусії з найпринциповіших проблем цього відтинку української історії"1.

Потрібно мати на увазі, що використання термінів "Україна", "український" у контексті XIV-XVII ст. є суто умовним, оскільки тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як "руське". А тому більш правомірним та коректнішим для означення цих територій є терміни "Південна Русь" та "Південно-Західна Русь", хоч і вони носять певний умовний характер.

Маючи цілісне і повне уявлення про давньоруську добу, ми, на жаль, ще слабо орієнтуємося у подіях пізнішого, ближчого до нас ча­су, особливо подіях XIV ст. А саме в цей час, як пише В.И.Борисенко "Україна об'єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Са­мі литовці називали її Велике Князівство Литовське, Руське і Жемай-тійське, що найповніше відповідало національному й територіально­му складу нової держави... У складі спільного державного утворення Україна визнавала адміністративно-територіальний устрій, типовий для її попередниці Київській Русі. Давня мрія української знаті здійс­нилася. Вся територія України була поділена на удільні князівства, що являли собою автономні державні утворення"2.

Це об'єднання на принципі "рівного з рівним" пояснюється тим, пише патріарх української історичної науки М.С.Грушевський, "що литовські княжата, засідаючи по українських та білоруських землях, старалися у всьому приноровитися до місцевого життя, його порядків і культури. Вони старалися якнайменше вносити зміни в місцеві обставини: "ми старини не рушаємо, а новини не вводимо" -було їх правилом. Вони приймали православну віру, місцеву куль­туру, мову, одним словом - ставали українськими або білоруськими князями..."3.

Протягом згаданого періоду Україна, як уже було сказано, ви­зволилась з-під влади Золотої Орди, пройшла складний і болючий шлях перерозподілу своїх земель між Литвою і Польщею. Відбулася етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності; появилося козацтво, яке волею історичної долі стало провідною суспільно-політичною силою України першої половини XVII ст., очолило національно-визвольну революцію у 1648-1676 роках.

 

Як уже було сказано, про XIV ст. мало збереглося історичних джерел 4. Історики пояснюють це тим, що в ХІ^-Хуі ст. відбува­лись часті наїзди на Україну татарських орд, розгортання феодаль­них усобиць, підпорядкування українських земель Литві та Польщі, зростання феодально-кріпосницького гніту тощо. У зв'язку з цим "до нашого часу дійшли лише два історичні твори: Західноруський (Литовський) літопис та Короткий Київський літопис"5. У першому літописі йдеться про Україну 1440-1560 рр.; діяльність князя Вітовта. У другому - викладена історія українських земель з 862 до 1500 років подається багато інформації про діяльність князя Острозького тощо.

В обох документах позначилася ідеологія тогочасних феодалів з досить виразною орієнтацією на Литовську державу. Додамо, що усвідомленню історичних подій, процесів і явищ XIV-XVст. сприя­тимуть вивчення "Городельського привілею" (1413) та "Розповідь літописця про боротьбу між литовськими князями і їх прагнен­ня зберегти своє панування в Україні (30-тіроки XV ст.)", а та­кож таких документів, як: "Ліквідація литовським урядом місцевої князівської влади в Київському князівстві. Виступ киян проти воєводи Гаштовта в 1471 р.", "Натуральна данина з селян на ко­ристь київського митрополита (1415)", "Розповідь літописця про антифеодальне повстання селян Буковини і Покуття під проводом Мухи в 1491 р."та ін.6.

У згаданих документах викладачі і студенти знайдуть свідчення про політичне становище українських земель у XIV-XV ст., зростан­ня феодального землеволодіння в Україні, посилення феодально-кріпосницького гніту, розвиток міст і ремесла, боротьбу народних мас проти іноземного поневолення та посилення соціального гніту.

Згаданий період досліджений в працях В.И.Борисенка, В.О.Голобуцького, К.І.Гуслистого, Н.Крикуна, І.П.Крип'якевича, Ю.І.Терещенка, М.КЛюбовського, Ф.М.Шебульдо, Н.М.Яковенко та ін. В них висвітлюються питання про роль Галицько-Волинського князівства в розгромі татаро-монгольських орд, специфіку спільної українсько-литовської історії, територіально-адміністративний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовсько­го, формування спільної українсько-литовської шляхти, економіч­них взаємозв' язків тощо.

Події XIV-XV ст. знайшли відображення в історичних рома­нах та повістях Р.Іваничука ("Манускрипт з вулиці Руської". Ро­ман; „Червлене вино". Роман. - Львів:, 1979. - С. 155-349.); А.Ло-тоцького ("Кужиль і меч ". іст. повість кінця XV і поч. XVI ст. -Львів. 1927. - 162 с.); М.Смеленчука ("Білі банкети". Іст. роман. -К.: 1985. - 327 с.) та ін. У згаданих романах і повістях на основі іс­торичних відомостей відтворені побут і помисли українського на­роду XIV-XVІ ст., його боротьба проти несправедливості, за особи­сте щастя.

 

II. Роль Галицько-Волинського князівства в розгортанні боротьби українського народу за ви­зволення з-під влади Золотої Орди

 

Розв'язання цього питання, мабуть, сягає часів Д. Галицького, коли він, зав'язавши близькі стосунки з Угорщиною та Польщею, що також зазнали татарських наїздів, вів переговори з Римським папою Інокентієм IV про хрестовий похід проти татар. Щоб здійс­нити це, Данило погодився навіть на церковну унію з Римом, коро­нування (1253), нові жертви, особистий ризик. Як зауважує академік І.П.Крип'якевич, "ці зв'язки з заходом не принесли реальних успі­хів: ні папа, ні князі не спромоглися на воєнну допомогу для поне­воленої Східної Європи. Данило міг розраховувати тільки на власні сили"8.

Закладені Данилом Романовичем традиції боротьби з татарсь­ким поневоленням передавалися у спадок прийдешнім поколінням й набрали своєї гостроти в XIV ст. Та воно інакше і не могло бути, оскільки у цей час на теренах українських земель склалися певні суб' єктивні та об' єктивні обставини.

На початку XIV ст. міжусобна боротьба у ханському середо­вищі ослабила його позиції щодо управління українськими землями. Сприятливими обставинами не міг не скористатися нащадок рома­новичів, галицько-волинський князь Юрій (бл. 1301-1315), який у 1302 р. спільно з поляками зробив невдалу спробу нанести татарам поразку, одержавши далекосяжний титул "Короля Русі".

Його нащадки Андрій та Лев (1315-1323) продовжували боро­тьбу українського народу та місцевої феодальної верхівки за неза­лежність від Золотої Орди, зобов'язані були дбати про реального союзника для успішного вирішення цієї проблеми. Як показала дій­сність, надійним помічником у боротьбі з татаро-монгольським по­неволенням стала Литовська держава.

У "Повісті временних літ" литовські племена згадуються як північні народи, які є данниками Русі. Збереглися й поодинокі відомості про воєнні виправи руських князів проти литовців. У ті часи місцеві прибалтійські племена ще не мали якоїсь полі­тичної організації. Розючі зміни відбулися у ХІІІ ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення — Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг, названий у Галицько-Волинському літописі "самодержцем у всій землі Литовській".

Консолідацію місцевих племен прискорив потужний тиск іззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували сво­єю метою християнізацію язичників-литовців. Воднораз пі­днесення Литви було зумовлене занепадом давньоруських земель, що його спричинило монголо-татарське нашестя. З Батиєвою навалою назавжди канули у минуле часи, коли ... Литва з болота на світ не показувалася. " (Історія України: На­вчальний посібник. / Під заг. ред. В.А.Смолія. К.: Альтернатива, 1997. — С. 57.)

Дослідники відзначають, що на початок XIV ст. над Литовсь­кою державою нависла небезпека з боку німецьких рицарів, Польщі та Золотої Орди. Очевидно, "спільне прагнення до державної неза­лежності штовхало в обійми як Литву, так і Україну. Кожна з них міцніла силою іншої. Спочатку ворожі, потім добросусідські відно­сини між Литвою і Галицько-Волинською Руссю переросли в союз­ницькі. Вони спрямовувалися проти зовнішньої агресії й одночасно на створення дружньої Литві української держави"9.

Зближення української старшини з литовськими феодалами, їх, як сказав О.Д.Бойко, "оксамитові" взаємовідносини не сподоба­лися ординським воєначальникам, навіть насторожили їх. Особливо боляче татаро-монголи сприйняли династичний шлюб 1340 р. сина великого князя литовського Гедеміна (1316-1341) Любарта з доч­кою галицького князя Андрія. У зв' язку з цим золотоординський хан Узбек (1314-1342) вирішив підтягнути війська до кордонів Га­лицько-Волинської держави, створити зручний трамплін для нового вторгнення у межі України.

З цією метою він упокорив ханів-сепаратистів між Доном і Дніпром, а потім в Північному Причорномор'ї й розгромив галиць­ко-волинські війська. У бою з Узбеком загинули князі Андрій та Лев (1323), поклавши кінець правлінню династії Романовичів, яка внесла вагомий вклад у збереження українського суспільства від то­тального розгрому у попередні роки, аутентизації українських зе­мель XIV ст. і Київської Русі, предковічних основ української мен­тальності тощо.

Слід, однак, зауважити, що із згаданою поразкою не припиня­лася тяга українських людей до волі, повалення ординського ярма. Ця боротьба з кожним роком все більше починала набирати перма­нентного характеру й, безперечно, центром цієї боротьби ставав Ки­їв. Незважаючи на розорення, Київ продовжував залишатися "голо­вним містом усієї Русі", "матір' ю і главою усім градам руським", притягаючим центром у боротьбі з іноземними загарбниками.

 

ІІІ. Входження українських земель до складу Литовської держави

 

Вище було сказано, що син литовського князя Гедіміна Лю-барт, у 1340 р. по-суті започаткував литовську присутність в Украї­ні. Оскільки Галичина в цей час попала до рук Польщі, Волинь ста­ла першим реальним надбанням Литви на українських землях. По­тім, протягом якихось двадцяти років, до Литви було приєднано Ки­ївщину, Сіверщину та Поділля. Територія Литви стала розростатися як на дріжджах. Дослідниця цього періоду О. В. Русина правильно зауважує, що "таке стрімке приєднання величезних земельних об-ширів було, безперечно, явищем парадоксальним - як, власне, й са­мі темпи розвитку цієї держави"10.

Густинський Літопис XVII ст. розповідає про підкорення ли­товцями Київщини. Зокрема, зазначається, що 1362 р. "... Ольгерд переміг трьох царків татарських із ордами їх ... і відтоді з Поділля вигнав владу татарську. Цей Ольгерд й інші руські держави під вла­ду свою прийняв, і Київ під Феодором - князем узяв, і посадив у ньому Володимира, сина свого"11.

Співставляючи літопис та інші тогочасні писемні джерела, можна встановити, що Ольгерд утвердився у згаданих землях в 1357-1358 рр., Сіверщину ж у 1370-1380 рр. перетворив у конгломерат прихильних до Литви удільних князівств. Виникає запитання: в чому полягає феномен завойовницьких успіхів Литовської держави? Чому за кі­лька десятиліть її територія розширилась в десятки разів, а військо­ва міць дала можливість кинути виклик могутнім на той час Поль­щі, Золотій Орді та змужнілим російським князівствам? Нам уявля­ється, що відповідь потрібно шукати в кількох історичних обстави­нах:

По-перше, в XIV ст. Золоту Орду, як іржа залізо, роз'їдали фе­одальні усобиці, особливо в 1360-1370 рр. після загибелі хана Бір-дібека (1359). Варто нагадати, що протягом 1359-1361 рр. у столиці Орди Сараї змінилося сім ханів. По-суті, у 1362 р. Орда розкололося на 2 ворогуючі частини, кордоном між якими стала р. Волга. Ослаб­лена правобережна Орда (мається на увазі правий бік р. Волги) ви­мушена була свої стосунки з Литвою будувати на компромісній, до­говірній основі, що давало можливість князям одночасно давати ві­дсіч німецьким рицарям й поширювати свій вплив на всю Південно-Західну Русь.

Думається, що просування литовців на землі Південно-Західної Русі у 50-х роках XIV ст. було узгоджене з Сараєм. Дослід­ники помітили, що відбувався так званий процес інкорпорації укра­їнських земель до складу Литви, в результаті якої остання зберігала данницьку залежність від татар. О.В.Русина підтверджує, що саме про це "свідчить ярлик хана Тохтомиша 1393 р., де він вимагає від литовсько-польського володаря: "з підвладних нам волостей зібра­вши виходи (данину), віддай послам, що їдуть, для передачі до на­шого скарбу"12.

Можна додати, що ця залежність литовсько-українських зе­мель від ординських ханств спостерігалася сотнями років. Литовсь­кий князь Олександр на межі XV-XVI ст. обіцяв Кримському хану Менглі-Гірею "зі своїх людей із князівських, із панських, із боярсь­ких у землі Київській, і Волинській, і Подільській з кожної голови ...

13

по три гроші давати щороку" . Це ще раз свідчить про те, що в то­гочасній свідомості залежність українських земель від татарської неволі сиділа міцно й політикам із цим потрібно було рахуватися.

То ж не дивно, що Ольгерд, підкоряючи собі українські землі, діяв не стільки силою, скільки мудрістю.

По-друге, входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського носило, як висловився О.Д.Бойко, "оксами­товий" характер. Тобто, дії литовців на теренах України "не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне про­тистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями"14. Місцеве населення або збері­гало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утверджен­ня литовського правління, яке витісняло золотоординське.

Литовська влада була м' якшою, толерантнішою ніж татарська. У зв' язку з цим частина патріотично настроєної української знаті прагнула позбутися ординського деспотизму. Об' єднавшись з ли­товськими військами, вони спрямували свій удар проти татарських орд під Овручем, Житомиром, Білгородом, нечисленних військ їх сателітів - київського князя Святослава, брянського - Романа, пере­яславського - Олега, луцького - Льва та ін. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. Як висловився ав­тор одного із підручників з історії України О. Субтельний, для зближення України з Литвою "краще пасують такі слова, як прони­кнення, включення, приєднання"15.

По-третє, приєднуючи до своєї держави українські землі, Ли­тва, за висловом одного із літописців, брала "не стільки силою, скі­льки мудрістю." З самого початку Велике князівство литовське було створене на федеративних засадах. Кожне з українських князівств входило до його складу як повноцінний рівноправний суб' єкт (Ки­ївщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Поділля). "Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб' єкт історії - державу, у якій від народу-завойовника, по-суті, зоставалося тільки назва: Велике кня­зівство Литовське. Фактично ж майже 90\% населення становили ру­сини, тобто білоруси та українці"16.

Історичні процеси на українських землях в XIV ст. у якійсь мі­рі нагадують прихід варягів на Русь, "наслідком якого стала асимі­ляція, розчинення їх у потужному слов' янському етнічному маси-

17

ві" . Як правильно помітив Бойко О.Д., процес "ослов'янення" ли­товської еліти простежується у розширенні впливу на литовський народ православної церкви, "Руської Правди" Ярослава Мудрого -на законодавство Литви, руської мови - на офіційну державну мову князівства, державної структури Київської Русі - на формування литовсько-української федеральної адміністрації тощо.

Слід, однак, зауважити, що литовці до кінця не повторили шлях варягів. Події в Україні в XIV ст. пішли по шляху централізму Литви, а з 1385 р. Литва і Польща складають так звану Кревську унію, яка істотно вплинула на подальшу історичну долю українсь­кого народу.

 

IV. Поділ українських земель між Литвою та Польщею. Кревська унія

 

Проблема поділу українських земель між Литвою і Польщею має глибоке історичне підґрунтя. Литовські князі під тиском внут­рішньополітичних та зовнішніх обставин вимушені були піти на нього. Нам уявляється, що цей поділ обумовили 4 фактори:

В кінці XIV ст. став зростати та зміцнюватися авторитет Москви. Дослідники правильно зауважують, що "наприкінці 70-х рр. XIV ст. намітилося навіть її зближення з окремими литовськими

18

князями" . Особливо це зближення стало помітним після смерті одного із найактивніших приєднувачів українських земель Ольгерда (1377), коли влада перейшла до його сина Ягайла, мати якого була тверською княжною Уляною. Ходила чутка, що молодий Ягайло ро­зправився зі своїм дядьком Кейстутом (1382). Отже, литовська знать робила все можливе, щоб відірвати Ягайла від впливів Москви. пі­дштовхнути його до більш тісніших західноєвропейських стосунків.

Надзвичайно складна литовська внутріполітична напруга. Родичі Ягайла, особливо старше покоління ольгердовичів, вважали, що той несправедливо сів на престол, незаконно привласнив собі владу. І ясно, що молодому князю потрібна була опора, надійна як внутрішня так і зовнішньополітична підтримка.

З ініціативи польських політиків виникла ідея так званого порфіроносного шлюбу Ягайла з польською королевою Ядвігою.

Ягайло як Литовський князь доклав чимало зусиль, щоб ослабити визвольний рух в Україні. З цією метою він затіяв перерозподіл земель між удільними князями, кадрові пере­міщення. Але це не врятувало від загарбання Галичини та За­хідної Волині Угорськими королями. Одночасно став відчут­ним військовий та політичний тиск Тевтонського ордену на Литву і Польщу. Після 1380 р. стали більш відчутні правона-ступницькі претензії Росії.

Очевидно, саме ці фактори підштовхнули Литву і Польщу до союзу. На думку магнатів, шлюб Ягайла та Ядвіги посилить польсь­ко-литовські позиції у боротьбі з небажаними явищами, стабілізує внутрішню обстановку. У зв'язку з цим у 1385 р. в м. Крево польсь­ко-литовські феодали підписали договір, який ввійшов в історію під назвою Кревська унія. Згідно з цим договором королем Литви і Польщі ставав Ягайло. Литва мала прийняти католицтво, віддати казну Польщі, приєднати до Польщі як литовські, так і українські землі, тобто передбачалася інкорпорація Великого князівства Ли­товського до складу Польської держави 19.

Але Ягайлу так і не вдалося повністю втілити укладену в Кре­во угоду й згідно з нею "навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до корони польської". Вже перші дії Ягайла щодо виконання її умов зустріли рішучий збройний опір литовської феодальної вер­хівки на чолі з Вітовтом. Вітовт зажадав від "федерального короля" визнати його Литовським князем (Острівська угода 1392 р.), повер­нути йому всі батьківські землі, визнати політичну самостійність Литви тощо. Не проявляла захоплення від присяги Польському ко­ролю й українська князівська знать. Зокрема, проявили самостійни­цький настрій Новгород-Сіверський - Дмитро-Корибут Ольгердо-вич; Подільський - Федір Коріатович, Київський - Володимир Оль-гердович та ін. українські старшини.

Київський князь Володимир Ольгердович одержав Київ­ську землю від свого батька Ольгерда у 1362р. (або в 1363р.). Матір'ю Володимира була Марія Вітебська. Охрестила його за православним звичаєм, виховавши його у слов'янських традиціях. Тож не дивно, що литовський старшина не був сприйнятий місцевим населенням як чужак й зумів швидко знайти спільну мову з місцевим боярством. Під його керів­ництвом кияни здійснили кілька походів проти татарських орд, організували чеканку власної монети, збудували так зва­ний "литовський" замок, розширили кордони Київської зем­лі. Київський князь почувався незалежним володарем, вели­кому князю литовському підкорявся номінально 20.

Деякі автори стверджують, що результати їх протесту мог­ли бути, можливо, і кращі, якби вони діяли узгоджено, коор­динували свої виступи, концентрували сили тощо. А так про­тест української людності був приречений на невдачу. Ли­товський князь, упокорюючи згаданих вище князів, наніс поразку Новгород-Сіверському князівству, примусив тікати аж до Угорщини подільського Федора Каріатовича, організу­вав отруєння київського князя Скиргайла Ольгердовича. Отже, удільний устрій в Україні був ослаблений, місцеві мо­жновладці зазнали нищівного удару.

Слід, однак, зауважити, що і для Вітовта процес централізації Литовського князівства не був безхмарним. Зокрема, його спіткала невдача у 1399 р., коли він на р. Ворсклі зробив спробу підтримати свого союзника золотоординського хана Тохтамиша у боротьбі про­ти його конкурента Тимура (Тамерлана). Розгром литовсько-україн­ських військ на Ворсклі дещо нагадував поразку русько-поло­вецьких воїнів на р. Калці у 1223 р.

На р. Ворсклі були похоронені мрії Ягайла та Вітовта "про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї східної

21

Європи" . Одначе після цієї поразки Вітовт зумів оправитися. В цьому йому допоміг ярлик на українські землі від розгромленого Тохтамиша.

Дослідник О.В.Русина зауважує, що політичний авторитет Ві­товта зазнав особливого зростання після Грюнвальдської битви (1410) та Городельської унії (1413), які фактично обумовили право на існування політичної самостійності великого князівства Литов­ського.

"Фінальним кроком на шляху суверенізації Великого князів­ства Литовського мала стати коронація Вітовта, яка планува­лася на вересень 1430р. На коронаційний з'їзд до великого князя литовського прибули король Ягайло, лівонський та прусський ма­гістри, великі князі - московський, тверський і рязанський, нов­городці і псковичі, а також візантійський, ординський, волось­кий посли"22.

Незважаючи на те, що коронування Вітовта було зірване поль­ським королем Ягайлом, керівним досвідом першого захоплювались нащадки. На Вітовта у своїй практичній діяльності орієнтувалися інші литовські володарі, "а порядки, що існували за його часів, роз-

23

глядалися у Литовській державі як нормативні. "

V. Боротьба знаті за перетворення удільних князівств у незалежну українську державу

 

Смерть Вітовта у 1430 р., як зауважує професор В.Й.Борисенко, "пробудила у православних сил Литви й України сподівання на змі-

24

ни до кращого" . Очевидно, ці сподівання були пов'язані з обран­ням нового князя та здійсненням ним нової зовнішньої та внутріш­ньої політики.

Порушуючи згадану вище Городельську унію, литовські та ру­ські феодали без згоди польського короля Великим князем литовсь­ким обрали Свидригайла (1430-1432), який з перших днів взяв курс на незалежність литовського князівства ( а, отже, й українських зе­мель) від Польщі.

Свидригайло — Болеслав Ольгердович (бл. 1375—1452) був наймолодшим сином Ольгерда та Тверської княжни Уляни. Свидригайло — одна з найбентежніших особистостей в історії України. Йому судилося стати "прапором Русі" в одному з найпомітніших спалахів руського (українського) сепаратизму — феодальних війнах 30—40-х рр. XV ст. Після смерті Вітовта 1430р. Свидригайло при підтримці польського короля Ягайла та руських князів був обраний князем Литви. Оголосив війну Польщі за оволодіння Поділлям та Волинню. Вступив союз з Тевтонським орденом, мазовецькими князями, Волощиною та Кримським ханством.

На керівні посади висуває руську (українську) знать, дра­туючи цим самим найбагатших і найвпливовіших католиків Литви. У 1432 р. в результаті двірцевого перевороту Свидри-гайло був усунутий від князівської влади. У боротьбі за князів­ський трон опирався на силу знаті Волині, Київщина, Черніго-во-Сіверщини та інших українських земель. 1 вересня 1435 р. війська Свидригайла були розгромлені великим литовським князем Жигимонтом та польськими військами. У полон по­пали 42 вірних Свидригайлу князів. З 1440 р. аж до смерті (1452) зламаний літами, поразками й невдачами, Свидригайло жив безвиїзно у Луцьку, оточений давніми слугами — русина­ми 25.

Сепаратистська політика Свидригайла, його відверта прорусь-ка (українська) орієнтація схвилювала литовських феодалів. Органі­зувавши чергову змову, вони влаштовують його повалення та об­рання великим князем литовським Сігізмунда Кейстутовича, який визнав зверхність Польщі.

Під керівництвом Свидригайла Україна відділяється "і від Польщі, і від Литви й пішла самостійним шляхом розвитку". Цей період в історії дістав назву "Велике княжіння Руське." (Борисенко В.Й. Курсукраїнської історії. К.: Либідь, 1998. — С. 101).

Як писали тогочасні політичні урядовці, Свидригайло в усьому слухається "руських схизматів", роздає їм замки, посади, на чолі ви­звольних сил становить руських воєвод, укладає союз з німецькими рицарями. У цій ситуації для Великого князя литовського і його со­юзника польського короля вихід був один - переманити на свій бік тих, хто підтримував Свидригайла. З цією метою були оголошені привілеї тим руським князям і боярам, які перейшли на бік Сигіз-мунда та Ягайла. Їх урівнювали у правах з литовською та польсь­кою знаттю, всіляко заохочували морально та матеріально. І це дало свої наслідки.

У битві під Вількомиром у 1435 р. руська армія зазнала жорс­токої поразки. Одначе патріотично настроєна частина української старшина продовжила боротьбу за незалежність. Після вбивства во­линськими князями чарторийськими литовського князя Сігізмунда з новою силою спалахнули повстання на білоруських, українських та руських землях. Новий литовський князь Казимир IV (1440-1492) ви­мушений був визнати відновлення Київського та Волинського кня­зівств.

Новопризначений Київський князь Олелько був сином ко­лишнього литовського князя Володимира Ольгердовича та онуком великого литовського князя Ольгерда Гедеміновича. Близько 1417 р. одружується з онучкою Дмитра Донського Анастасією, дочкою тодішнього великого князя Московського Василя Дмитровича. Цей шлюб символізував встановлення миру між двома ворогуючими сусідами — Росією та Литвою. На політичну арену Олелько вийшов у 1440 р. після вбивства литовського князя Жигимонта. Новий князь Казимир IV, щоб заспокоїти опозицію, пішов на відновлення київського кня­зівства й призначення його керівником Олелька 26.

Варто підкреслити, що повторне утвердження на київському княжому столі гілки Ольгердовичів символізувало перемогу ідеї ру­ського (українського) автономізму в центральній Україні. Тим бі­льше, що на думку багатьох істориків, під владу Олелька потрапила не лише територія давньої Київщини разом із Задніпров'ям, але й східне Поділля з містами Брацлав і Вінниця.

Потрібно відзначити, що роки правління Олелька (1441-1454) були сприятливими і для Києва, і для всієї Київської землі.

Спираючись на місцеву знать, Олелько досяг значної автономії від центральних віленських влад, зосередивши у своїх руках війсь­кову, фіскальну, адміністративну та судову владу на чималій тери­торії. Адже на той час Київське удільне княжіння на лівобережжі Дніпра межувало з Кримським ханством.

За родинною традицією, започаткованою в часи Володимира Київського, Олелько патронував православній церкві, особливо Ки­єво-Печерському монастиреві.

Чимало було зроблено для зміцнення обороноздатності київсь­кої землі від набігів зі степу. Очевидно, саме тоді усталилася доволі струнка система так званих польових сторож. Водночас були укріп­лені порубіжні замки: Любеч, Остер, Канів, Черкаси, Звенигород, Брацлав. Прибульці осідають на найнебезпечніших пограниччях, утворюючи живий щит, довкола рубежів київської землі .

Наприкінці 1454 р. помер старий князь Олелько, тіло якого бу­ло поховане в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря поруч з прахом батька - князя Володимира.

Отже, як видно, десятирічна визвольна боротьба українських князів і бояр завершилася перемогою. Україна в черговий раз відно­вила свою національну автономну державність.

І ще одне. Як зазначають історики, в історії удільної України того періоду помітні дві взаємно протилежні тенденції. З одного бо­ку - прагнення українських князів здобути державну незалежність. З другого - настійна політика литовських князів ліквідувати її, зву­зити коло української автономії, централізувати владу, обмежити всілякі ознаки місцевого самоврядування.

Приваблюючи привілеями українську знать, польсько-литовські магнати у кінці XV ст. приступають до ліквідації згаданої вище автономії українських земель. Після смерті Свидригайла у 1452 р. литовський князь ліквідовує Волинське князівство. Після смерті сина Олелька Семена у 1470 р. литовський князь до Києва присилає воєводу Мартина Гаштовта, який, по-суті, силою захопив місто, принизив національну гідність киян, відсторонив від влади місцеву знать.

Ось як про це записано в Іпатіївському літописі:

... Казимір, король польський, бажаючи, щоб перестало існувати князівство Київське, не посадне уже там Симеоно-вого сина Мартина, а посадив воєводу з Литви Мартина Га-штовта, ляха, якого не хотіли кияни прийняти не тільки тому, що він не був князем, а більше тому, що він був ляхом; одна­че, будучи примушені, погодилися. І з цього часу в Києві пе­рестали бути князі, а замість князів стали воєводи" (Хрестома­тія з історії Української з найдавніших часів до кінця 50-х рр. XIX ст. — К., 1959. — Т 1. — С. 116—117).

Це означало ліквідацію Київського князівства й зведення його до стану звичайної литовської провінції.

 

VI. Запровадження воєводського адміністра­тивного устрою

 

Розкриваючи суть цього питання, окреслимо контури польсь­ко-литовської адміністративно-політичної та соціально-економічної системи, яку вони несли на українські землі. У зв'язку з цим варто зупинитися на:

а)         аналізі нового територіально-адміністративного поділу українських земель, його специфіці, інтегральних процесах нових форм управління зі старими, які досталися у спадок від Київської Русі;

б)         розкритті фільварочного господарства, форм і методів екс- плуатації селян, їх поступовому закріпаченні;

в)         антифеодальних виступах селян, дослідженні форм і методів їх боротьби;

г)         виясненні питання - як почувало себе в цей час міщанство, як воно управлялося, як було структуроване виробництво тощо.

Виходячи з цього, відзначаємо, що встановлення литовсько-польського панування на Русі супроводжувалося зміною адмініст­ративно-управлінської системи.

Проникаючи в Галичину, Польща замість колишнього Галиць­ко-Волинського князівства у 1434 р. утворює так зване Руське воє­водство з центром у Львові, до якого входить Львівська, Переми­шльська, Галицька, Сяноцька та Холмська землі, які у свою чергу ділилися на повіти (райони).

Проникаючи вглиб України, Польща подібний територіальний устрій поширює й на інші землі. Так виникло Подільське воєводст­во з Кам'янецьким, Лятичівським, Червоногородським та іншими повітами, Київське, Брацлавське, Волинське та Белзьке воєводства.

Згадані територіальні регіони очолювали воєводи та старости, які зосередили у своїх руках всю повноту влади і мало чим посту­палися удільним князям. Нижчу ланку управління регіонами скла­дали хорунжі, городничі, підстарости, які керували військами, від­повідали за будівництво й ремонт замків, мостів, допомагали воєво­дам і старостам в судових справах, управлінні краєм тощо.

Важливо вияснити - як вирішувалися питання господарства та взаємовідносини між різними верствами населення, ознайомитися з так званою фільварочною формою господарства, яку нав'язували українським селянам польські феодали, згодом її стало дотримува­тися і литовське панство.

Фільварочна система господарювання базувалася на експлуа­тації бідного селянства, була однією із форм панщини. Якщо на по­чатку XIV ст. в Галичині челядь, данники, тяглі люди та інші зале­жні селяни повинні були відробити на пана 14 днів на рік, то в на­ступному столітті цей відробіток сягав 5-6 днів на тиждень. Якщо на початку XV ст. селяни великокнязівських чи королівських маєт-ностей могли більш-менш вільно переходити з місця на місце, дав­ши господарю відступне натурою чи грошима, то з розвитком філь-варочного господарства вони поступово втрачають це право.

Додамо, що звільнитися від поміщика було не так просто. По-перше, це потрібно було зробити лише на Різдво; по-друге, поміщик вимагав відступне натурою, грішми або в якійсь іншій формі. При­вілей 1447 р. прив'язував надільних селян до феодальних володінь.

Вільні ж селяни Волині та Київщини повинні були сплачувати податі державі, які з кожним роком непомірно зростали:

"Вільні селяни Волині та Київщини в першій половині XV ст. давали з одного лану по одному — двоє відер меду, по колоді (бл. 310 л.) вівса або жита та 20—30 грошів. У другій по­ловині XVI ст. вони мусили платити з лану вже по 20—50 гро­шів, давати більшу кількість натуральних податей" 28.

В одному із документів сказано, що поборами займалися не тільки цивільне панство, а й церковні ієрархи. Київському митропо­литу, наприклад, у 1415 р. селяни повинні були платити:

... Микула з сином та Облітковичі дають 9 відер меду; в Осечі Павло з дітьми із Армаком дав 9 відер меду; Дідкович дає 4 відра меду; у ХухоріЛевон Станієвич дає 4 відра меду... у Жукині з Виполозівської землі — три каді меду дають. У Со-рокошичах 4 відра меду дають . ..29

Цей перелік можна було б продовжити. Документ є яскравим свідченням тогочасних поборів, які гнобили селян й були підставою для протестів та боротьби за своє існування.

Форми і методи цієї боротьби були різні. Одні селяни писали скарги польському королю та литовському князю, інші - тікали від ненависного панства. В окремих випадках вдавалися до збройного пов­стання. Відомі, наприклад, повстання на Закарпатті у 1320-1321 рр. під проводом Петруні, у Галичині 1349-1352 рр. Але найбільшим ви­ступом селян було повстання на Покутті (Східна Галичина) під проводом Мухи у 1490-1492 рр.

Польський Літописець розповідає, що:

"Року 1491 якийсь Муха волошин (молдаванин — П.Г.), сва­вільник, зібрав собі таких же свавільників понад 10 тисяч і прийшов з ними на Покуття, полонячи. Переможений був нашими, так що ледве сам утік, а інших вибили; через деякий час і сам він був узятий і в Кракові у в'язниці помер" 30.

Й, справді. Стихійний виступ галичан та буковинців під про­водом Мухи був розгромлений регулярними військами, й винних у "порушенні спокою" було притягнуто до відповідальності або при­мушено до втечі за межі рідного краю.

Аналізуючи життя міського населення у ХІУ-ХУ ст., варто зу­пинитися на такому яскравому явищі, як надання містам магдебур­зького права. Иого суть полягала в тому, що міста звільнялися з-під юрисдикції урядових намісників й отримували право на самовряду­вання. У таких містах уряд призначав війта (голову - П.Г.), який очолював магістрат.

Так, наприклад, самоврядування в ХІУ-ХУ ст. одержали Львів (1356), Кам'янець (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) та ін. З другої половини XIV ст. у містах помітне осідання заможних людей, а в га­лицько-волинських містах - іноземних колоній: поляків, євреїв, ві­рмен, татар та інших етнічних угрупувань.

Поступово міста стали перетворюватися на центри ремесла і то­ргівлі, виникала цікава система, яка брала під захист вироби кравців, кушнірів, шевців, чоботарів, ковалів, зброярів та інших майстрів, яких у XIV-XV ст. тільки у Львові налічувалося більше 36 спеціалізацій. Часом польські королі та литовські князі містам надавали уставні грамоти, які уточняли права і обов' язки громадян, регламентували їх життя і діяльність. "Уставна грамота" князя литовського Олександра 26 травня 1494 р. дає рекомендації киянам, як і яких необхідно прий­мати послів; коли затоплювати лазні і коли завозити дрова; коли роз­починати косовицю сіна на Оболоні і скільки його завозити до Києва; коли з кого і скільки брати митного податку тощо 31.

Ця ґрунтовна інструкція застерігає киян, що литовський князь "нікому не дозволяє новини запроваджувати, і старини ламати". Тобто, литовські князі прагнули управляти Києвом у межах раз і на завжди встановленого ще Вітовтом регламенту. Та життя вносило свої корективи, і Київ, як і інші міста XIV-XV ст., поступово перет­ворювався у потужний центр ремесла і торгівлі, постачаючи проду­кцію на внутрішній і зовнішній ринки.

 

VI!. Запитання та завдання

Яку роль відіграла Галицько-Волинська держава у звільнен­ні українських земель від гніту Золотої Орди?

Що ви знаєте про початок входження українських земель до складу Великого князівства литовського?

Поясніть обставини, які обумовили початок поділу україн­ських земель між Польщею та Литвою.

Які історичні обставини обумовили Люблінську унію? Дай­те їй оцінку.

Як ви оцінюєте внутрішню і зовнішню політику Свидригай-ла та Олелька?

Як управлялися українські землі у XIV-XV ст.?

Складіть хронологічну таблицю перебування на українських землях литовських князів.

VIII. Джерела та література

Русина О.В. Українські землі у складі Литви та Польщі // Історія України. - К., 1997. - С. 57.

Борисенко В.И. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст. - К., 1998. - С. 93.

Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. Київ-Львів, 1913. - С. 140. (Репринтне відтворення 1990 р.).

Коваленко П.А. Історіографія історії Української РСР. Від найдавні­ших часів до Великої жовтневої соціалістичної революції. - К., 1983. - С. 18.

Там само. - С. 19.

Хрестоматія з історії Української РСР. - Том 1.: З найдавніших часів до кінця 50-х рр. ХІХ ст. - К., 1959. - С. 115-158.

Борисенко В.Й. Названа праця; Голобуцький В.О. Економічна іс­торія Української РСР. Дожовтневий період. - К., 1970; Гуслистий К.І. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею (з Х^ст. до 1569 р.). - К., 1939; Крикун М. Административно-территориальное устройс­тво Правобережной Украины в XV-XVІІІ вв. - К., 1992; Крип'якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. - К., 1984; Терещенко Ю.І. Україна і євро­пейський світ. - К., 1996; Любовский М.К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. - М., 1915; Шебульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. - К., 1987; Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). - К., 1994.

Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів, 1990. - С. 79.

Борисенко В.Й. Курс Української історії. - К., 1998. - С. 88.

 

Русина О.В. Українські землі у складі Литви та Польщі // Іс­торія України: Навчальний посібник / Під заг. ред. В. А. Смолія. - К., 1997. - С. 57.

Там само. - С. 58.

Там само. - С. 59.

Там само. - С. 59.

Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих на­вчальних закладів. - К., 1999. - С. 82.

Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1993. - С. 98.

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.: Навчальний посібник. - К., 1997. - С. 91.

Бойко О.Д. Названа праця. - С. 82.

Русина О.В. Названа праця. - С. 59-60.

Борисенко В.Й. Названа праця. С. 95.

Історія України в особах ІХ-XVIIIст. - К., 1993. - С. 144-145.

Історія України. - К.: Альтернатива, 1997. - С. 61.

Там само. - С. 60-61.

Там само. - С. 61.

Борисенко В. Й. Названа праця. - С. 100.

Яковенко М. Свидригайло Ольгердович // Історія України в осо­бах ІХ-XVIII ст. - К., 1993. - С. 147-152.

Історія України в особах ІХ-XVIII ст. - К., 1993. - С. 152-154.

Там само. - С. 152-154.

Хрестоматія з історії Української РСР. - Том 1.: З найдавні­ших часів до кінця 50-х рр. ХІХ ст. - К., 1959. - С. 135-136.

Акты, относящиеся к истории Западной Руси. - Спб., 1846. -Т. 1. - С. 37-38.

Хрестоматія з історії Української РСР. - Том 1.: З найдавні­ших часів до кінця 50-х рр. ХІХ ст. - К., 1959. - С. 158.

Там само. - С. 139-140.

Оцените книгу: Проголосовало: 6 Рейтинг: 2

 

Комментарии:

Для данной книги нет комментариев.

Добавление комментария: