загрузка...

3.1. практичні заняття

 

Подпись:

 

ЗАНЯТТЯ № 1

ВИСМІЮВАННЯ ПИХИ, МАРНОСЛАВСТВА ТА БЕЗПІДСТАВНИХ ПРЕТЕНЗІЙ НА АРИСТОКРАТИЗМ У КОМЕДІЇ МОЛЬЄРА «МІЩАНИН — ШЛЯХТИЧ»

 

 

План

Історія написання комедії-балету.

Характеристика образу пана Журдена.

Характеристика другорядних образів: графа Доранта, маркізи Дорімени, Кле-онта, пані Журден. Ставлення автора до своїх героїв.

Своєрідність комедії, її художнє значення.

Завдання для підготовчого періоду

Визначте лексичне значення слів: «міщанин», «шляхтич».

Підберіть цитатний матеріал для характеристики героя.

Подумайте, в чому новаторство Мольєра-комедіографа доби класицизму.

Перегляньте твори І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» і М. Куліша «Мина Мазайло». Як в них продовжуються традиції Мольєра?

Література

Жованик Л. Основні проблеми й конфлікти п'єси Мольєра «Міщанин-шляхтич» 9 кл. // Зарубіжна література. — 2004. — № 45 (397). — С. 4—7.

Ніколенко О. Король комедії. Система уроків вивчення п'єси Ж. Б. Мольєра «Міща­нин-шляхтич» у культурологічному контексті // Всесвітня література та культура в навча­льних закладах України. — 2001. — № 5. — С. 8—19.

Шалагінов Б. Б. Жан-Батіст Мольєр // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2004. — № 2. — С. 31—34.

 

Інструктивно-методичні матеріали

У 1669 році король Людовік XIV приймав у своїй резиденції у Версалі турець­ких послів на чолі з Солиманом-Агою. Турків змусили довго чекати, а по­тім прийняли їх у галереї Нового Палацу, що була прибрана надзвичайно розкішно. Король сидів на Роні, а на вбранні короля було діамантів не менше, ніж на чотир­надцять мільйонів ліврів. Однак Солиман — Ага ніяк не виказав свого захоплення. У нього був такий вираз обличчя, начебто в Турції всі носять костюми з діаманта­

ми. Поведінка турецької делегації не сподобалась королю, і він наказав придворно­му композитору і драматургу написати п'єсу, яка б висміяла турків. Так був ство­рений «Міщанин — шляхтич». Прем'єра вистави відбулася 14 жовтня 1670 року в Шамборі. Після закінчення п'єси жах охопив Мольєра: король не вимовив жодного слова. Мовчання короля всі відразу помітили, і всі почали картати п' єсу. Про це писав М.Булгаков у книзі «Життя пана де Мольєра».

16 жовтня у Пале — Роялі відбулася друга вистава комедії. І знову на ній був присутній король. Але його реакція вже була більш прихильною: король аплодував, встав зі свого місця і привітав Мольєра. Його слова були приблизно такими: «Я ні­чого не сказав вам після першої прем'єри, оскільки ще не встиг скласти своє вра­ження. Однак тепер я скажу. Ваші актори грають пречудово. Але я бачу, що ви на­писали гарну п' єсу, і жодний з ваших попередніх творів не справляв на мене такого враження, як «Міщанин — шляхтич»».

Основною темою комедії є тема марнославства Пан Журден прагне потрапити у вище товариство, стати шляхетним дворянином. Для цього він і вчиться, наймає учителів, у всьому намагається бути схожим на дворян — і в одязі, і в звичках, і в манерах. Сміх викликає не сам процес навчання — у тому, що людина хоче здобути освіту, немає нічого смішного, — а ганебне плазування, лакейське приниження Журдена перед придворними званнями й титулами, кумедне домагання досягти аристократичного положення в суспільстві.

Бажання посісти вище місце у суспільстві — природне для людини, тож коміч­ного ефекту у п'єсі не виникло б, якби автор не показав, у яке саме «пристойне то­вариство» хоче потрапити Журден.

Тому ідеєю комедії є викриття лицемірної моралі аристократії.

Разом із паном Журденом комічними образами стають граф Дорант і маркіза Дорімени. Автор критично зображує їх, оскільки вони живуть порожнім життям, весь час тільки розважаються, прагнуть нажитися за чужий рахунок і, хоча за інте­лектуальним рівнем не розумніші за інших, пишаються своїми титулами, належніс­тю до вищого товариства, придворних кіл.

Викриваючи плазування Журдена перед аристократією, автор викриває всю со­ціальну систему — від верхів до низів. Аристократи живуть за рахунок інших, мі­щани соромляться свого становища і прагнуть стати дворянами, кравці улеслюють клієнтів, щоб побільше вкрасти, вчителі дбають не про знання, а про гроші, а митці вважають, що «найщиріші оплески не нагодують шлунок».

Майстер комедії Мольєр поєднує соціальний аспект із любовною інтригою.

Згідно із законами класицистичної комедії, негативним образам п' єси протистоять образи позитивні: пані Журден — втілення здорового глузду, Клеонт — уособлення чес­ті й гідності, слуги Ков'єль і Ніколь — втілення народного гумору, розуму, спритності й винахідливості. У їхніх висловах і зауваженнях виражається й авторська позиція.

Комедія «Міщанин — шляхтич» має велике виховне значення: людина повинна бути собою, виховувати в собі почуття гідності, вчитися, але ні перед ким не плазу­вати. Водночас автор утверджує право чесних і добрих людей на щастя.

Мольєр започаткував два види комедії — комедію характерів і комедію ситуа­цій. У «Міщанині — шляхтичі» поєднуються обидва жанрових різновиди. З одного боку, ми маємо тут яскраві типові характери (Журден — тип міщанина, втілення марнолюбства, плазування перед аристократією; Дорант — лицемірний і цинічний дворянин; пані Журден — тип розумної, але сварливої дружини; Ков'єль — розум­ний слуга; Клеонт — ідеал лицаря, для якого понад усе честь і кохання та ін.), а з іншого боку, тут безліч кумедних ситуацій, в які потрапляють герої.

 

Словникова робота

Буфонада — комедійна манера гри актора, в якій використовуються засоби надмір­ного комізму, окарикатурення персонажів, ситуацій; вистава, побудована в такій манері виконання.

Гумор — різновид комічного відображення смішного у життєвих явищах і людсь­ких характерах. Гумор не заперечує об'єкта висміювання і цим відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите заперечення й різке висміяння зо­бражуваного. Добродушний гумор піддає висміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини.

Іронія — один із засобів створення комічного, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображуваного. Це насмішка замаскована зов­нішньою благопристойною формою.

Комедія — драматичний твір, у якому засобами гумору і сатири розвінчуються не­гативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи в людині.

Сарказм — їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої не­нависті і гнівного презирства. Сарказм не має подвійного, часто прихованого дна. Як іронія, близько до якої він стоїть, виражається завжди прямо. Об'єктом сарка­зму виступають, як правило, речі небезпечні, різко негативні й аморальні.

Сатира — особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому висміянні негативного. У вузькому розумінні — твір викривального характеру. Сатира спрямована проти соціально шкідливих явищ, які гальмують розвиток суспільства, на відміну від гумору, вона має го­стрий непримиренний характер. Часто об'єктом сатири є антиподи загально­людської моралі, пристосуванці, лицеміри, ренегати і зрадники, які не відпо­відають естетичному ідеалові.

Фарс — вид народного театру та літератури західноєвропейських країн, передусім Франції. Відзначався комічною, нерідко сатиричною спрямованістю, реалістич­ною конкретністю, вільнодумством. Образи — маски фарсу позбавлені індиві­дуального начала, вони були першою спробою створення соціальних типів.

 

Подпись:  ЗАНЯТТЯ № 2

ДАНІЕЛЬ ДЕФО «РОБІНЗОН КРУЗО». УСЛАВЛЕННЯ ЕНЕРГІЇ І ЗАПОВЗЯТЛИВОСТІ ЛЮДИНИ В УМОВАХ ЧУЖОГО ЕКЗОТИЧНОГО СЕРЕДОВИЩА

ПЛАН

Історія написання твору.

Жанрова своєрідність твору.

Просвітницька концепція людини і образ Робінзона Крузо.

Тема праці і її втілення в романі.

Поняття «робінзонади».

Завдання для підготовчого періоду

Простежте етапи розвитку людства, які пережив Робінзон Крузо на безлюд­ному острові.

Підберіть матеріал, який ліг в основу створення твору.

Підберіть цитатний матеріал для характеристики героїв.

Складіть логічні схеми, кросворди ...

 

Література

Аникст А. Д. Дефо — М., 1957.

Даніель Дефо. «Пригоди Робінзона Крузо». — К., 1989.

Сніжко А. Батько Робінзонади // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2003. — № 1. — С. 12—16.

Урнов Д. Робинзон и Гулливер. — М., 1973.

 

Інструктивно-методичні матеріали

Найбільшої слави Даніелю Дефо приніс роман «Робінзон Крузо».

На думку дослідників творчості письменника, безпосереднім поштовхом до на­писання роману став епізод із корабельного щоденника капітана Вудса Роджерса, опублікованого під назвою «Подорож навколо світу від XVII 08 до ХVІІІІ року». Згодом за матеріалами цього щоденника відомий журналіст Стіль надрукував стат­тю про пригоди шотландського матроса, який, як вважають, певною мірою був прототипом Робінзона Крузо.

Існує припущення, що у готелі «Ландогер Трау» відбулася зустріч Д. Дефо з Олександром Селькірком — штурманом судна «П'ять портів», який за непокірність капітану був висаджений на незаселений острів Хуан — Фернандес поблизу берегів Чилі. Там він прожив 4 роки.

Д. Дефо переніс місце перебування свого героя до басейну Атлантичного океа­ну, а час дії відніс приблизно на 50 років у минуле, тим самим збільшивши термін перебування свого героя на безлюдному острові у 7 разів.

Віддаючи данину тогочасній літературі, письменник дав таку назву твору, що була співзвучна його фабулі: «Життя й надзвичайні та дивовижні пригоди Робін­зона Крузо, моряка з Йорка, що прожив 28 років у цілковитій самотності на без­людному острові поблизу американського узбережжя, неподалік від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув весь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким йо­го врешті — решт визволили пірати. Писано ним самим.».

 

Характерні риси просвітницького роману «Робінзон Крузо»

утвердження думки, що розум та праця — головні рушійні сили прогресу людства.

правдоподібність твору надала реальна історія, покладена в основу сюжету.

достовірність оповіді сприяла форма щоденника.

введення оповіді від першої особи, від імені самого героя, давала змогу авто­рові показати світ очима звичайної людини і водночас розкрити її характер, почут­тя, моральні якості.

образ Робінзона Крузо поданий у розвитку.

у центрі уваги не тільки екзотика безлюдного острова й захоплюючі приго­ди, скільки людина, її переживання, почуття, коли вона залишалася сам на сам з природою.

Робінзон — дієва й активна людина, справжній син свого часу, він шукає різ­них засобів виявлення власних здібностей та практицизму.

Робінзон — новий герой. Це не видатна чи виняткова особистість, не історич­ний діяч, не міфічний образ, а звичайна людина, наділена душею і розумом. Автор оспівує активність простої людини у перетворенні довколишньої дійсності.

Образ головного героя має велике виховне значення;

Екстремальна ситуація стає критерієм визначення не тільки фізичної сили, а передусім людських якостей героя.

Художнє досягнення роману — рішення письменника змусити свого героя ана­лізувати не тільки те, що він бачить довкола, а й те, що відбувається у його душі.

Природа для Робінзона — мудрий учитель і провідник у його діяльності. Во­на — чудовий об' єкт для перетворення, для виявлення можливостей і здібностей людини. В англійській духовній культурі ХУІІІ століття значну роль відігравало вчення Дж. Локка, який проголосив пріоритет досвіду у розумовій діяльності. До­свід перевіряє правильність розумових припущень, сприяє пізнанню істини. А лю­дина набуває досвіду з допомогою своїх почуттів. Ці думки філософа знайшли ху­дожнє втілення в романі Дефо.

Природа дала поштовх для розвитку моральних якостей героя. Завдячуючи її постійному впливові, Робінзона неначе минають соціальні проблеми, інтриги й конфлікти. Йому не потрібно бути лицемірним, жадібним, брехливим. Перебування на лоні природи й у злагоді з нею викликало до життя тільки найкращі риси нату­ри — щирість, працьовитість і здатність бути природним.

Особливість роману — поєднання конкретики з широкими соціальними й мо­ральними узагальненнями (Робінзон і людожери; Робінзон і П' ятниця — це у розу­мінні просвітителів ніби змодельована в мініатюрі соціальна історія людства).

Головна ідея твору — уславлення активності, трудової енергії, розуму й висо­ких моральних якостей людини, які допомагають їй опановувати світ, а також утве­рдження великого значення природи для духовного розвитку людства.

•           «Робінзон Крузо» — зразок реалістичного роману епохи Просвітництва. Сюжет «Робінзон Крузо» був зумовлений насамперед інтересом англійського

суспільства до географічних відкриттів та мандрівок.

Новою у тогочасній літературі ця тема не була. Ще до Д. Дефо з'являлися твори, у яких розповідалося про долю нещасних мандрівників, закинутих до нецивілізова-ного світу. 1674 року в Англії опублікували переклад книги арабського письменни­ка ХІІ століття Ібн Туфайля про пригоди Хаджі Бен Йокдане, який досяг великої мудрості, живучи на острові зовсім самотньо.

Після появи роману Дефо літературознавча наука збагатилася новим понят­тям — «робінзонада», що означає традиційний у літературі сюжет, побудований на зображенні життя й випробувань персонажа, що потрапив в екстремальні умови, з певних причин був позбавлений людського товариства.

Роман-робінзонада — прикметна риса літератури не лише ХУІІІ століття, а й наступних етапів у розвитку світової літератури. Зразками романів — робінзонад є наступні твори: «Острів Фельзенбург» Й. Шнабеля (ХУІІ 51), «Новий Робінзон» Й. Кампе (ХУІІ 79), «Швейцарський Робінзон» Вісса (ХУШ 12—ХУШ 27), «Від­людник Тихого океану» Псі шарі (ХУІІІ 24), «Мауглі» Кіплінга (ХУІІІ 94—ХУІІІ 95), «Російський Робінзон» С.Турбіна (ХУІІІ 79).

Сучасні письменники теж створюють робінзонади. Так, російська письменниця Л. Петрушевська у творі «Нові робінзони» зображує відчуття сучасної людини, яка змушена тікати від абсурдного й жахливого світу на лоно природи, аби врятуватися морально й фізично.

 

План

Жанрова своєрідність твору.

Країни, які відвідав Гуллівер: звичаї, спосіб життя, ідеологія.

Образ Гуллівера.

Парадокси Свіфта.

 

Завдання для підготовчого періоду

Подумайте, у яких місцях свого твору і з якого приводу Джонатан Свіфт спе­речається з романом «Робінзон Крузо» Д. Дефо.

Дайте визначення парадокса.

Випишіть 3—4 парадокси Джонатана Свіфта.

Складіть ЛС, кросворди.

 

Література

Бобер О. Вчити учнів сучасному сприйняттю класики. (Методичні рекомендації до організації вивчення його роману «Мандри Гуллівера») // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. — 2007. — № 4. — С. 49—53.

Богдан Л. Життя та літературна діяльність Дж. Свіфта. 6 кл. // Зарубіжна літерату­ра. — 2005. — № 21—24 (421—424). — С. 63—68.

Зарольська Л .І. Організація роботи з художнім текстом — найважливіший засіб ви­ховання читача (На прикладі вивчення повісті Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера») // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. — 2000. — № 2. — С. 19—23.

Муравйов В. С. Джонатан Свифт. — М., 1968.

Орел В. Я. «Комашине життя» ліліпутів. Джонатан Свіфт «Мандри Гуллівера». Під­сумковий урок. 6 кл. // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2001. — № 12. —

С. 20—22.

Орел В. Я. «Я пишу не заради слави...». Підсумковий урок за твором Джонатана Сві-фта «Мандри Гуллівера». 6 кл. // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2003. —

№ 10. — С. 24—26.

Стрілецький О. «Жадання бачити чужі країні»: Творчість Дж. Свіфта // Всесвітня лі­тература та культура в навчальних закладах України. — 2004. — № 1. — С. 23—26.

Урнов Д. Робинзон и Гулливер. — М., 1973.

Інструктивно-методичні матеріали

 

Розмірковуючи над життям, над долею людини, мріючи про зміни її «обличчя», Свіфт вирішив написати роман, в якому б віддзеркалилися його роздуми і споді­вання. Так виник задум «Мандрів Лемюеля Гуллівера», а згодом цей твір побачив світ. Йшов XVII 26 рік, саме той час, коли письменник брав найактивнішу участь у боротьбі ірландців за незалежність.

«Мандри Гуллівера» — твір фантастичний. Фантастика — це витворені людсь­кою уявою неймовірні картини й образи, яких не буває у дійсності, але які допома­гають якнайповніше виразити думки автора щодо цієї дійсності.

Роман складається з чотирьох частин. У першій — Гуллівер потрапляє до ліліпутів, крихітних чоловічків, у дванадцять разів менших за звичайних лю­дей; у другій — мандрівник опиняється в країні велетнів, а сам ніби перетворив­ся на ліліпута; у третій частині — подорожі Гуллівера до інших вигаданих кра­їн (у цій частині Свіфт таврує тиранів, прославляє боротьбу за незалежність і волю); в четвертій книзі Гуллівер потрапляє до країни розумних коней — гуїн-гнмів.

Роман має риси сатиричного. Сатира письменника спрямована проти англійсь­кої монархії, можновладців, несправедливих законів, проти політиків, які мріють лише про високі посади, владу, яким байдуже, що діється за мурами їхніх замків і огорожами палаців.

На відміну від мікрокосму «Робінзона» (цілком раціоналістичного, чітко вивіре­ного, розумного, оптимістичного) художній світ «Гуллівера» досить відносний. У романі немає жодного явища чи персонажа, котрий постав би ідеальним, все тут сповнене безмежних контрастів, суперечностей. Свіфт, як відомо, наслідував при цьому локківську ідею відносності людських якостей, поширюючи її на увесь світ — відтак і на модель людського суспільства.

У перших двох частинах роману в образі країни Ліліпутії в' їдливо — саркастич­но змальовується англійська монархія, проте на прикладі країни велетнів автор утверджує можливість існування й мудрого, гармонійного абсолютизму.

У такий спосіб Свіфт художньо озвучує відому ідею Т. Гоббса, який вважав абсолютизм оптимальною формою правління, що здатний приборкати егоїстичні інтенції людей, трансформувати «війну всіх супроти всіх» у більш — менш гар­монійне монархічне ціле. Варто згадати, що віра у мудрого короля з давніх — давен притаманна англійцю, виплекана в його душі історично, тож вона приро­дно постала як у філософському дискурсі Т. Гоббса, так і в художньому світі Дж. Свіфта.

Однак у третій та четвертій частинах автор зовсім відкидає ідею гуманного царя та гармонійної монархії, а натомість створює гротескні образи літаючого острова Лапути та королівства Трильдрогдрида, де панують абсурд, дурисвітство, нена­висть народу до можновладців, розпуста та самодурство королівського двору. Вва­жають, що подібна негація спричинена активною участю письменника в ірландсь­ких подіях, які й відкрили йому очі на справжнє єство монархічного устрою. Втім, як відомо, Свіфт взагалі митець антитетичний, який легко припускає найрадикаль-ніші зміни в поглядах та віруваннях. Тож перехід від ідеалізації до рішучого запе­речення монархії в його творі цілком природний. Водночас англійський парламент змальовується як збіговисько крадіїв та лихварів, а найменшим злом видається римська республіка, її сенатори.

Словникова робота

Антитеза — підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, по­чуттів, характерів.

 

Віги — політична партія, яка відстоювала інтереси буржуазії, влади, зосередженої в руках парламенту.

 

Гумор — вид комічного, коли серйозне в житті зображується в жартівливому тоні, коли про людські вади говориться з добродушною посмішкою.

Іронія — засіб гумору та сатири, заснований на приховано-глузливому, зневажли­во-осудливому зображенні людини чи явища.

 

Куїнбус Флестрин — Людина — Гора.

 

Сатира — художні твори різних жанрів, у яких різке викриття зображуваного по­єднано з його гострим висміюванням.

 

Торі — політична партія, яка відстоювала інтереси феодального дворянства, боро­лася за повернення старих, віджилих порядків.

 

Л'т'тут'т

«эти люди превосходные математики и достигли большого совершенства в механике благодаря поощрениям и поддержке императора, известного покрови­теля наук»;

«монарх живёт на доходы со своих личных имений и весьма редко, в самых экстренных случаях, обращается за субсидией к поданным»;

«упражнения канатных плясунов исполняются только теми, кто добивается получения высокой должности или стремится снискать благосклонность двора. Для этого не требуется ни благородного происхожд., ни хорошего воспитания, достато­чно только с юных лет начать тренировку в акробатическом искусстве»;

«государственный организм страны разъедают две страшные язвы: внут­ренние раздоры партий и угроза нашествия внешнего могущественного врага». (с. 51—53);

«величайшие услуги, оказываемые монархам, не могут перетянуть на свою сторону чашу весов, если на другую бывает положен отказ в потворстве их стра­стям»;

«все государств, преступления караются здесь чрезвычайно строго; но если обвиняемый докажет во время процесса свою невиновность, то обвинитель немед­ленно подвергается позорной казни...»;

«лилипуты считают мошенничество более тяжким преступлением, чем воров­ство, и потому только в редких случаях оно не наказывается смертью»;

«всякий, представивший достаточное доказательство того, что он в точности соблюдал законы страны в течение 73 лун, получает право на известные привиле­гии»; «исполнение же законов Англии гарантируется только страхом наказания и нигде не упоминается о награде за их соблюдение»;

«в здешних судебных учреждениях богиня справедливости изображается в ви­де женщины с шестью глазами — два спереди, два сзади и по одному с боков, что означает её необычайную бдительность; в правой руке она держит открытый ме­шок золота, а в левой — меч в ножнах в знак того, что она готова скорее награж­дать, чем наказывать»;

«уголовным преступлением считается неблагодарность»;

«воспитание детей менее всего может быть вверено их родителям» (с. 70—

73).

Бробдингнег (там главного героя называли Грильдриг):

С. 166—XVII 3 — рассказ Гулливера о родной стране, ее политическом, эко­номическом и. т. п. устройстве;

Выводы, к которым приходит король после всего услышанного — это и есть правдивая характеристика Англии XVIII века. (с. XVII 3—XVII 4);

Народ, у которого политика не возведена в степень науки; король презирает всякую тайну, изощренность и интригу, как у государей, так и у министров;

Знания этого народа очень недостаточны и ограничены;

Все законы состоят из самых ясных и простых терминов, и эти люди не отличаются такой изворотливостью ума, чтобы открыть в законе несколь­ко смыслов;

В литературе стараются избегать нагромождения ненужных слов и разнооб­разия выражений;

Лапута («летучий» или «плавучий» остров):

Все их идеи вращаются около линий и фигур;

Находятся в постоянной тревоге;

Различие между мужчинами и женщинами;

Объяснение того, как король приводит к покорности мятежников или тех, кто оказывается платить налоги. (с. 228).

Столица — Лагадо:

Г-н Мьюноди; его несхожесть с большей половиной населения города; его взгляды и принципы жизни, их оценка Гулливером. (с. 236—238);

Академия прожектёров — её предназначение, изобретения профессоров, их значимость и актуальность; отношение к литер. таланту (с. 248—249);

 

Школа полит. прожектёров (с. 252). Глаббдобдриб («остров чародеев и волшебников»):

Древняя и новая история;

Проблема древней литературы и комментариев к ней;

Проблема научных открытий и их значительности в определённый историчес­кий период;

•           Истинные причины многих великих событий. Лаггнегг:

Раболепие перед королём;

Бессмертие и отношение к нему героя и лаггнежцев. Струльдбруги. Страна Гуигнгнмов:

Устройство жизни людей — коней;

Природа правительства в Англии, первый министр (с. 344—346).

 

Подпись:  ЗАНЯТТЯ № 4

ВІДОБРАЖЕННЯ ПОЛЕМІКИ МІЖ ФІЛОСОФСЬКИМИ

КОНЦЕПЦІЯМИ ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

У ПОВІСТЯХ ВОЛЬТЕРА «КАНДІД,

АБО ОПТИМІЗМ» ТА «ПРОСТОДУШНИЙ»

 

 

План

Філософська повість «Кандід». Тема, жанр, композиція твору.

Образ Кандіда, його характеристика.

Панглос — філософ-оптиміст.

Інші герої-повісті (Кунігунда, Мартен, Жірофле та ін.). Ставлення до них автора.

 

Завдання для підготовчого періоду

Подумайте, чому твір має таку назву.

Випишіть з тлумачного словника визначення слова «оптимізм». Яке визна­чення цьому терміну дає Кандід?

Випишіть з тексту цікаві філософські роздуми героїв.

Складіть логічні схеми, кросворди, ребуси, тести.

 

Література

Клочкова Л. А. «Усе на краще у цьому кращому із світів». Два уроки за повістю Воль­тера «Кандід, або Оптимізм». 9 кл. // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2004. — № 12. — С. 23—24.

Лімборський І. В. Вольтер і Україна // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 1999. — № 3. — С. 48—50.

Писатели Франции. — М., 1964.

 

Інструктивно-методичні матеріали

 

Перу Вольтера належало півтора десятка повістей, які назвали «філософськи­ми». Вони вимагали посиленої уваги до філософських поглядів самого автора, які той виражав не абстрактно, а в конкретних персонах і життєвих ситуаціях. На опо­відній манері відбилася та обставина, що Вольтер вголос читав у своєму салоні розділи творів у міру їх написання.

Автор побудувало розповідь у вигляді стрімких подій. Його завдання — якнайшви­дше привести подію до точки, в якій виявиться і стане наочною «якась безглуздість оточуючого життя». Використовував і свіфтівську іронію, коли безглуздя демонстру­вався як для всіх прийнятне явище. Проза Вольтера наскрізь іронічна та комічна.

До найкращих «філософських повістей», письменник належала повість «Кан­дід». Тут у комічно-пародійній формі змальовані мандри головного героя Кандіда в пошуках втраченої коханої — Кунігунди. Доля закинула персонажів у різні куточки світу, зокрема й в Америку. Кандід — втілення наївного здорового глузду і мораль­ної чистоти, якими обдарувала його природа. Він мандрував у супроводі вчителя — філософа Панглоса. Якщо для Кандіда світ сповнений вражаючих несподіванок, за­гадок і чудес, то для Панглоса вже заздалегідь на все була відповідь: «Все — на краще у цьому найкращому зі світів».

Герої щоразу перевіряли істину Панглоса на собі, точніше — на своєму тілі: їх били, вішали, спалювали на вогнищі, ґвалтували, проколювали шпагами, вони то­нули в океані, страждали від землетрусу тощо. Остаточно заплутавшись, кому слід довіряти, — привабливій ідеї вчителя про вічну гармонію чи власним відчуттям, які свідчили зовсім про інше, доля нарешті повернула йому Кунігунду.

Перед читачем твору постали не характери, а своєрідні маски. Герої уособлювали різні філософські системи. Панглос виражав систему німецького філософа Г. Ф. В. Лейбніца, згідно з якою людина з колиски мала у свідомості так звані «при­роджені ідеї» щодо розумності і гармонійності всього навколо сущого. Йому проти­ставлено філософію англійця Дж. Локка: довіряти треба не наперед даним уявленням про реальність, а самій реальності, яка свідчила про себе через органи чуттів.

Кандід готовий повірити у піднесений ідеалізм Панглоса, але його особистий досвід, досвід його багатостраждального тіла свідчить про зовсім протилежне.

Вольтер відкрито глузував з філософського твердження Лейбніца про те, що у світі панує «наперед усталена гармонія», тобто все, що б не відбувалося — відбува­ється на благо.

За твердженням Шефтсбері, сама природа ніби допомагала людині приймати морально бездоганні рішення. Вольтер критикував цю думку, і в повісті Кандід страждав саме від своєї моральної незіпсованості і наївності.

Сюжет повісті підкорено єдиній логіці — логіці маятника: від везіння до неве­зіння і навпаки.

Фінал твору не ставить крапки у філософській суперечці. Герої оселялися десь у Туреччині у невеликому садку. З точки зору ідеалізму, садок — це рай в мініатюрі, чарівний куточок, мрія поета; з точки зору практичної філософії — жалюгідний шматок землі, неспроможний прогодувати юрбу стомлених життям героїв. Відпові­дний критерій можна було застосувати і для коханої жінки Кандіда — Кунігунди. З погляду німецького ідеалізму, герой знайшов свій ідеал краси і кохання, його мрія здійснилася; з погляду ж англійського практицизму — Кунігунда постаріла, втра­тила свою красу, її багато разів ґвалтували, вона стала дратівливою, голос її — хри­пким, руки — червоними і жилавими.

Вольтеру загалом не вдалося ані спростувати ідеалізм Лейбніца і Шефтсбері, ані захистити переваги Локкового практицизму. Суперечності між цими двома істина­ми є вічною рушійною силою самого життя.

Одним письменник не прагнув ставити перед собою оригінальних художніх за­вдань. Він використовував художні здобутки сучасників і попередників. При цьому переслідував цілком конкретну мету — пропагувати свої філософські, соціальні, антиклерикальні ідеї.

Так, в «Кандіді» автор комічно переосмислив сюжетну схему давньогрецького (певною мірою і середньовічного лицарського) роману: доля розлучає юних, палко закоханих героїв, вони поневіряються в чужих краях; дівчину змушують до шлюбу, навіть продають у будинок розпусти, проте вона зберігає цнотливість і вірність ко­ханому. Юнак пережив численні пригоди, які загартували його дух. Він навіть мав стосунки з іншими жінками, однак його серце належило тільки обраниці. Нарешті, розлучені зустрілися і одружилися — так в античних романах. У Вольтера знахо­димо травестійне варіювання цієї традиційної схеми.

У найбільш значній повісті Вольтера виразно виступав філософський злам, що відбувся у свідомості письменника після повернення з Прусії та землетрусу у Ліса­боні. Оптимістична ідея Лейбніца щодо «передбаченої виваженої гармонії добра і зла», щодо причинно-наслідкових зв'язків, які панувало «в найкращому зі світів», послідовно відкидалися подіями з життя головного героя — скромного та добро­чинного юнака Кандід.

У повісті «Кандід» Вольтер використав структурні прийоми так званого «плу-товського» роману, примушуючи героя мандрувати із країни в країну, знайомитися із представниками різних суспільних верств — від коронованих осіб до дорожніх бандитів і ницих жінок.

Оповідь була побудована як пародія на авантюрний роман — герої пережи­вають незвичайні життєві перевороти, пригоди, які відбуваються у приголомш­ливому темпі.

 

План

«Простодушний» — філософська повість Вольтера (історія створення, тема, ідея, побудова, назва твору).

Характеристика головного героя Простодушного (Гурона), особливості його світогляду.

Проблема кохання у повісті. Образ СентІв.

Проблема релігії та викриття церковної реакції у творі.

 

Завдання для підготовчого періоду

Виписати цитати для характеристики головного героя.

Виписати філософські думки з твору.

 

Література

Єременко О. В. Поборник природних прав людини. Матеріали до вивчення повісті Вольтера «Простак». 9 кл. // Всесвітня література в середніх навчальних закладах Украї­ни. — 1999. — № 6. — С. 39—40.

Лімборський І. В. Вольтер і Україна // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 1999. — № 3. — С. 48—50.

Шалагінов Б. «Усе — на краще в цьому найкращому зі світів»? // Зарубіжна літерату­ра. — 2000. — № 15 (175). — С. 1—2.

 

Інструктивно-методичні матеріали

Дія повісті «Простодушний» (XVII 67) повністю розгорталася у Франції, хоча головний герой — індіанець з племені гуронів, який за збігом обставин опинився на території Європи.

Незважаючи на доволі примітивну композиційну побудову та стриманий виклад думок, протягом твору наскрізно простежувалася його сатирична спрямованість.

У філософських повістях Вольтера даремно шукав психологізм, занурення у душе­вний світ персонажів, достовірне змалювання людських характерів або правдоподіб­ний сюжет. Головне в них — загострене сатиричне зображення соціального зла, жорс­токості та безглуздості існуючих суспільних інститутів та відносин. Цією суворою реальністю перевірялися справжня цінність філософських витлумачень світу.

Звернення до дійсності, до її гострих суспільних і духовних конфліктів пронизала усю творчість Вольтера — його філософію, публіцистику, поезію, прозу, драматургію. При всій своїй злободенності вона глибоко проникала у сутність загальнолюдських проблем, які далеко виходили за межі тієї епохи, коли жив і працював сам письменник.

Повість побудована у формі «адаптації» «природної людини», не зіпсованої цивілізацією, до умов тогочасної дійсності, іншими словами — це процес перетво­рення Простодушного на звичайну людину.

«Природна людина» — «штучна» людина (продукт цивілізації) — головна су­перечність твору.

У повісті «Вольтер» полемізував із Ж.-Ж. Руссо — творцем теорії про «приро­дну людину» та згубний вплив цивілізації на неї.

Головний герой «філософської повісті» належав до «нецивілізованого» індіан­ського племені гуронів і потрапив до Франції випадково. Все, що звичне для «циві­лізованих» французів, викликало в юнака простодушне здивування (це підкреслене ім'ям героя).

В центрі уваги ті риси французького життя, які, на думку письменника, суперечи­ли здоровому глузду, природному єству людини: «Його розум, не викривлений по­милками, зберіг усю свою природну прямизну. Він бачив речі такими, якими вони насправді є, між тим як ми, під впливом засвоєних у дитинстві поглядів, бачимо їх скрізь і завжди такими, якими вони ніколи не бувають». Природний розум вищий від здорового глузду, набутого в умовах цивілізації, бо остання наскрізь отруєна забобо­нами. В основі комічного у творі лежала саме невідповідність суджень природного глузду і загальнопоширених суспільних звичаїв (забобонів).

Вольтер порушив питання про роль церковного життя для морального стану су­спільства, яке висвітлювалося як в плані окремої людини, так і всієї держави, кері­вного апарату., юстиції.

Головна сюжетна лінія — історія кохання Простака і юної вродливої Сент-Ів. Спочатку події відбувалися в Нижній Бретані, в пріораті Гірської богоматері. Свої­ми наївними, але влучними судженнями Гурон, сам того не знаючи, викривав різ­номанітні суспільні забобони і нісенітниці, зокрема поведінку людей, що заснована на буквальному розумінні релігійних приписів.

У другій половині твору Простак, відзначившись у битві з англійцями, що напа­ли на узбережжя, вирушив в Париж за заслуженою нагородою, а заодно за дозво­лом одружитися з коханою Сент-Ів. Проте «природний розум» не міг знайти спіль­ної мови ні з «державним розумом», ані з «конфесійним розумом». Всі можновладці, до яких звертався Простак, а за ним і Сент-Ів, — це духовні особи; люди, що оточували героїв, говорили майже виключно на релігійні теми і дивилися на світ крізь призму конфесійності. Все суспільство розподілене на ворогуючі релі­гійні групи. Тут релігійність постала швидше не як забобон, а як прагматична, егої­стична позиція, що вела до особистого збагачення. Вольтер прагнув показати, що релігійність не надає французькому суспільству ніякого ладу, не робить його мора­льнішим і щасливішим. Твір відобразив атмосферу тих років, коли в більшості ка­толицьких монархій почали забороняти діяльність єзуїтів, аж поки рішенням папи Климента ХІУ орден не був розпущений зовсім (ХУІІ 73).

Поблажливіше Вольтер ставився до янсеністів, до яких належить у повісті вчений в' язень Гордон. Іронічно звучало те, що саме у в' язниці, подалі від нау­кових осередків цивілізації, під керівництвом опального єретика, гурон здобув свої ґрунтовні знання про світ. Співчутливо згадували Вольтер і про гугенотів. Луї ХІУ, розірвавши «Нантський едикт», прирік на вигнання тисячі працьовитих і розумних людей, «силу-силенну рук, які могли б служити йому». Оскільки на переконання письменника, природний розум мав перемогти, наприкінці твору янсеніст Гордон «відмовився від своїх суворих переконань і став справжньою людиною».

Повість закінчилася трагічно для її героїв. Маленька людина виявилася ціл­ком беззахисною перед свавіллям можновладців. Всі її «природні почуття» — доброчесність, сердечність, віра в справедливість — безжально розтоптані дер­жавною машиною.

Позиція англійських моралістів — Шефтсбері, Річардсона, Дефо та інших — не витримала перевірки сарказмом Вольтера.

 

Подпись:

 

ЗАНЯТТЯ № 6

РОМАН — СПОВІДЬ ДЕНІ ДІДРО

«ЧЕРНИЦЯ» — РОЗКРИТТЯ ЗЛОЧИНУ ЦЕРКВИ

 

 

План

Жанрова специфіка твору, його ідейно-тематичний аналіз.

Три плани роману.

Місце головної героїні Сюзанни Сімонен в сім'ї і в суспільстві.

Затхлий монастирський світ і його представники.

 

Завдання для підготовчого періоду

Подумайте і розкрийте поняття «природної людини» на прикладі головної ге­роїні роману.

Чи можемо ми сказати, що автор застосовав прийом — судити сучасну йому систему (цивілізацію) судом наївної людини? Доведіть свою думку.

 

Література

Акимова А. А. Дидро. — М., 1963.

Андреев Л., Козлова Н. История французской литературы. — М., 1987.

Барская Т. Дени Дидро. — Л.-М., 1962.

Длугач Т. Б. Дени Дидро. — М., 1975.

Жирмунский В. М. История западноевропейской литературы. — Л., 1981.

История зарубежной литературы ХУІІІ века / Под ред. З. И. Плавскина. — М., 1991.

Штейн А. Л., Черневич М. Н., Яхонтова М .А. История французской литературы. —

М., 1988.

Інструктивно-методичні матеріали

 

Дені Дідро оцінював людину з точки зору певного духовного еталону. Основа еталонної людини — моральний розум. Образ такої людини він створив у романі «Черниця» (ХУІІ 60). Це драматично напружена історія життя в монастирях моло­дої дівчини Сюзанни Сімонен, яка була запроторена туди проти власної волі бать­ками, що соромилися її як позашлюбної дитини.

Черниця Сюзанна протистояла середовищу, прагла не сваритися з ним, відстоя­ти свою індивідуальність.

Монастир у зображенні Дідро в мініатюрній формі представляв всі вади суспі­льства: нерозум, аморальність, розпусту й збочення, лицемірство. Все через те, що в монастирі чинилася насильство над природною людською сутністю. Людина на­роджувалася, щоб жити у суспільстві, чинити за своїм покликанням, розвивати, а не пригнічувати свій розум, щоб насолоджуватися життям плоті, а не пригнічувати її, — вважає Дідро.

Письменник наділив Сюзанну високими природними якостями. Природа надала людині вищі властивості, які спроможні були витримати будь-яке насильство з бо­ку суспільства. Сюжет будувався так, щоб продемонструвати ці вищі духовні якос­ті: природний розум, природна моральність, а також природне право. У романі «Черниця» (ХУІІ 60) вся увага автора була зосереджена на образі головної героїні, Сюзанни Сімонен. У цьому творі перетинулися три плани, що допомаг письменни­кові виявити сутність людської природи.

Це план суспільний, який визначав місце головної героїні у сім' ї та суспільстві: незаконна донька та нелюба сестра, вона піддалася переслідуванням сім' ї і стала іс­тотою знедоленою в очах суспільства. Зміст роману полягав в опорі Сюзанни чле­нам своєї сім' ї та суспільству, які прагнуть її ізолювати. Другий план — це план релігійний: монастир став основним місцем, де відбувалися події роману. Третій план — план природи з її законами. Через співвіднесеність з природою проявилися невідповідність та нерозумність законів соціальних та релігійних.

Повість мала відкритий фінал. Хоча Сюзанни втекла з монастиря, вона опинила­ся в аналогічному середовищі — соціальному.

 

Подпись:

 

ЗАНЯТТЯ № 7

СУМНА ІСТОРІЯ ЖИТТЄВИХ ПРИГОД ФІГАРО У КОМЕДІЇ БОМАРШЕ

«СЕВІЛЬСЬКИЙ ЦИРЮЛЬНИК»

 

 

План

Причини звернення Бомарше до іспанських тем

Комедія «Севільський цирюльник». Назва, тема, композиція

Образ Фігаро — втілення французького національного характеру

Граф Альмавіва та Розина

Бартоло, його характеристика

Інші герої комедії. Ставлення до них автора.

 

Завдання для підготовчого періоду

Підібрати і виписати цитатний матеріал для характеристики героїв.

Знайти в тексті дотепні вислови.

Скласти логічні схеми, кросворди, ребуси, тести тощо.

 

Література

Библиотека всемирной литературы. Бомарше. Комедии. — М., 1970.

История французской литературы. — Т. 1.

Назарець В. М. «Яка все ж таки у мене дивна доля!». Творчий шлях Бомарше: зигзаги удачі. // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2004. —

№ 2. — С. 47—50.

Писатели Франции. — М., 1964.

 

Інструктивно-методичні матеріали

Бомарше підсилив соціальні аспекти «високої комедії» Мольєра і отстояв право «викривати у своїх драматичних творах» всі соціальні стани. Сенс мистецтва дра­матург розумів в просвітницькому дусі як «повчання через розважання». Найвища мета — «домогтися щастя силами розуму».

Бомарше — майстер драматичної інтриги.

Автор розвітив претензії вищого класу на всебічне панування в суспільстві на­передодні революції ХУІІ 89 року.

У передмові до першого драматичного твору «Євгенія» було вміщено «Нарис про серйозний драматичний жанр». Письменник утверджував думку, що, на проти­вагу комедії у її чистому вигляді (лише розважали і не справляла глибокого впливу, не здатна була викликати серйозних роздумів), запропонував новий жанр — дра­му — зобразив життя таким, яким воно було насправді: близьким, зрозумілим, зна­йомим сучасникам.

Т

Р «Севільський цирюльник» (ХУІІ 72 — перший варіант); ХУІІ 73 — заверш. И

Л «Одруження Фігаро» (ХУІІ 84, 27 квітня); О

Г «Злочинна мати, або Другий Тартюф» (ХУІІ 92 — прем'єра). І

Я

ПРОБЛЕМАТИКА

місце людини в суспільстві;

проблема честі і відданості кохання, надія, лікарювання;

соціальна нерівність;

мистецтво у тогочасному суспільстві. («...республика литераторов — это ре­спублика волков, всегда готовых перегрызть друг другу горло...»);

втручання людини в особисте життя іншої людини («... если занять людей их собственным делом, то в чужие дела они уже не сунут носа»);

влада грошей у суспільстві;

проблема справедливості, життєвої правди («Справедливость! Это вы между собой, холопы, толкуете о справедливости! А я — ваш хозяин, следовательно я все­гда прав!»);

безправ' я простого народу;

свавілля представників пануючої верхівки;

«право сильного»;

сенс життя, оптимізм, радість життя, насолода від кожної прожитої хвилини.

 

Подпись:

 

ЗАНЯТТЯ № 8

«ЕМІЛІЯ ГАЛОТТІ» Г. Е. ЛЕССІНГА — ПРОТЕСТ ПРОТИ НАСИЛЛЯ ЛЮДИНИ НАД ЛЮДИНОЮ, ПРОТИ ТИРАНІЇ ЖОРСТОКИХ КНЯЗІВ

 

 

План

Лессінг — відомий німецький теоретик і драматург доби Просвітництва. Нові теорії драматурга.

«Емілія Галотті» — ілюстрація нових теоретичних положень Лессінга.

Сюжетна основа трагедії. Тема, ідея, проблематика твору.

Причини трагедії Емілії Галотті.

Характеристика інших образів трагедії: Одоардо, граф Аппіані, принц Марі-неллі, графиня Орсіна.

Значення драматургії Лессінга в розвитку німецької літератури ХУІІІ ст.

 

Завдання для підготовчого періоду

Складіть цитатну таблицю для характеристики образів.

Подумайте, у чому полягає трагедія Емілії Галотті.

Література

Коган П. С. Нариси з історії західноєвропейської літератури. — Т. 1, Харків. — 1935.

 

Інструктивно-методичні матеріали

 

Історія створення трагедії «Емілія Галотті»

Трагедія «Емілія Галотті» опублікована в ХУІІ 72 р. у збірці трагедій Лессінга; поставлена на сцені вперше в Брауншвейзі 13 березня того ж року. Драматург пра­цював над твором п'ятнадцять років: перший задум її відноситься до ХУІІ 57 р. Спочатку Лессінг збирався написати трагедію «Віргінія» — на сюжет про римську Віргінію. Зберігся начерк першої сцени цієї трагедії. Однак незабаром відмовився від опрацювання далекого від його часу античного сюжету, вирішивши перенести дію з давнього Риму до сучасної йому епохи.

Російською мовою трагедія була перекладена вперше Н. М. Карамзіним у ХуІІ 88 р.

Дія драми, в основу якої покладено римську легенду про Аппія та Віргінію, від­бувала при одному з італійських дворів. Лессінг поставив перед собою завдання виявити в сучасних обставинах шляхетний лад античної трагедії, не обмежуючися соціальним протестом, настільки характерним для «міщанської трагедії».

П'єса «Емілія Галотті», де дуже багато монологів присвячено критиці абсолюти­зму, давала привід поговорити про насильство держави над особистістю, у трагедії автор засуджує соціальну сваволю.

У «драмі», як стала ключовим добутком творчості драматурга, відбулася еволю­ція Лессінга-драматурга. Поєднані античній основи фабули, італійського контексту подій і досвіду німецького громадського життя в сюжеті п'єси.

У «Емілії Галотті» Лессінг скористався розповіддю давньоримського історика Тіта Лівія про римлянку Віргінію. Патрицій Аппій Клавдій, розповідав Лівій, дома­гався любові плебейки Віргінії. Не маючи можливості вирвати дочку з рук патри­ція, батько заколов її на очах народу, надавши перевагу для неї смерті стану нало­жниці. Його вчинок з'явився поштовхом до повстання плебеїв: влада патриціїв була знищена, і Аппій Клавдій покінчив із собою у в'язниці, куди він був посаджений народом, який переміг.

На сюжет Віргінії було написано кілька трагедій ще до Лессінга. Але він піді­йшов до розповіді Лівія інакше, ніж його попередники.

Вчинок Емілії й Одоардо, що надали перевагу смерті перед насильством і не­справедливістю, символізував в очах Лессінга мужність кращих людей «третього стану», їхню здатність до опору сваволі князів і знаті.

Цензурні умови змусили драматурга перенести дію «Емілії Галотті» з Німеччи­ни до Італії, що у хуШ ст., подібно до батьківщини Лессінга, задихалася під вла­дою безлічі дрібних тиранів.

Автор стверджував в «Емілії Галотті» демократичну ідею про те, що піднесені, героїчні почуття приховані у грудях кожної звичайної, простої людини, і потрібні лише відповідні обставини, щоб вони спалахнули яскравим полум'ям. Одоардо Га­лотті й Емілія, звичайна бюргерська дівчина, не позбавлена слабкостей, стають у хвилину фатального іспиту героями.

Фабула трагедії. Принц гвастальский обрав черговою жертвою свого невтрим­ного сластолюбства красуню Емілію Галотті. Але вона — дочка гордого полковни­ка Одоардо Галотті, який нехтував двір і князівські почесті: залякати, підкупити його було неможливо. До того ж Емілія повинна стати дружиною настільки ж гор­дого і шляхетного графа Аппіані. Перешкоди, здавалося б, нездоланні.

Але для можновладного князя перешкод не існувало. За порадою Марінеллі принц свідомо пішов на підступне лиходійство. Наймані убивці нападають на карету графа Аппіані, у якій він віз до вінця свою наречену. Графа убито, Емі­лію ж доставлена до заміського палацу принца під приводом надання їй першої допомоги. Почувши про те, що трапилося, Одоардо Галотті поспішає до палацу принца, щоб негайно відвезти свою дочку з гнізда князівської розпусти, і там він з жахом довідався з вуст залишеної коханки принца, графині Орсіни, про справжнє підґрунтя кривавого злочину. Одоардо вимагав, щоб йому негайно ж повернули дочку. Але принц сказав йому, що не може відпустити Емілію, тому що слідство ще не закінчене. Подібно до батька Віргінії, Одоардо Галотті зако­лов, свою дочку, за її прохання щоб її не примусили, не спокусили стати фаво­риткою принца.

Жанр твору Деякі критики називали твір Г. Е. Лессінга «Емілія Галотті» дра­мою, але, за визначенням самого автора, це трагедія у п'яти діях.

Трагедія — це зображення непримиренних життєвих конфліктів, що прихову­ють у собі катастрофічні наслідки.

У трагедії Лессінга «Емілія Галотті» таким непримиренним конфліктом став со­ціально-політичний — між людьми правлячої верхівки та їхніми підданими, досить заможними, але високоморальними людьми.

Тема твору: зображення життя Італії ХУШ ст., яка, як і Німеччина того часу, страждала від влади дрібних тиранів.

Ідея твору: засудження княжого деспотизму, феодальної сваволі; возвеличення героїзму, високої моральності, великої громадянської мужності та честі.

Проблематика:

соціально-політичні проблеми;

феодальної сваволі;

морально-етичні проблеми;

проблема жіночої долі;

проблема свободи вибору;

проблема вірності (коханню, слову);

проблема моральності;

проблема підлабузництва;

проблема кохання;

10)       проблема віри та ін.

Конфлікт. В основі трагедії лежав соціально-політичний конфлікт, який мав широкий суспільний характер. Композиція твору.

Зав 'язка. Зустріч принца з Емілією Галотті.

Розвиток подій. Принц постійно думав про те, як заволодіти Емілією і зробити її своєю фавориткою. Йому допомагав у розв'язанні цього питання його камергер. Родина Галотті готувалися до весілля Емілії і графа Аппіані.

Кульмінація. Напад на карету, в якій знаходилися граф Аппіані та Емілія Галот­ті, які повинні були одружитися з хвилину на хвилину. Вбивство графа Аппіані і викрадення Емілії.

Розв 'язка. Одоардо, батько Емілії, вбивав свою доньку, щоб вона не стала фаво­риткою принца. Образи твору.

Основними образами були Емілія Галотті, принц Хетторе Гонзага, камергер принца Марінеллі, батько Емілії — Одоардо.

Емілія Галотті.

Героїня Лессінга з'явилася на сцені як звичайна дівчина. Вона набожна, скромна і сором'язлива, дуже гарна. Ось як сказав про неї художник Конті: «...Величайшим счастьем моей жизни было то, что Эмилия Галотти позировала мне. Эта голова, это лицо, этот лоб, глаза, нос, рот, подбородок, шея, грудь, стан, все ее сложение стали для меня с тех пор единственным предметом изучения женской красоты...» (Лессинг Г. Э. Драмы. Басни в прозе. — М., Художественная литература, 1972, с. 214).

А ось як сказав принц Гонзаго: «Любая цена за тебя будет еще слишком низкой... О, дивное создание искусства, неужели я действительно обладаю тобой? Кому бы ты ни принадлежала, ты — еще более дивное творение природы!.. Все, что вы хотите за нее, добрая мать! Все, что хочешь и ты, старый ворчун! Только требуйте! Только требуйте! Лучше всего было бы купить тебя, волшебница, у тебя же самой!.. Эти гла­за, полные прелести и скромности! Эти уста! А когда они открываются, чтобы гово­рить!.. А когда они улыбаются! О, эти уста!., (там же, с. 216—2 ХУІІ.), «Ни компли­ментами, ни клятвами не мог я вырвать у нее хотя бы слово. Немая и дрожащая, с опущенной головой стояла она, словно преступница, что слушает свой смертный приговор. И меня заразил ее страх, я задрожал и кончил тем, что просил о прощении. Я едва осмелюсь снова заговорить с ней» (там же, с. 242).

Це говорив про те, що Емілія Галотті не вихвалялась своєю красою, вона проста і непідкупна, сильна, але в той же час і слабка.

Емілія, з точки зору Лессінга, було ідеальним трагічним образом тому, що вона без вини винувата, її трагічна вина в тому, що мимоволі піддалася чарам придвор­ного життя. На придворному балу на неї звернув увагу сам принц Гонзаго. Емілія теж відчула потяг до нього, але вона наречена графа Аппіані і хотіла зберегти йому вірність. Привезена до князівського палацу, вона внутрішньо переродилася. Усі си­ли її незіпсованої натури повстали проти насилля. Однак, боячись як-небудь про­явити слабкість і піддатися залицянням принца, Емілія попросила батька допомогти їй розв'язати цей конфлікт духу і плоті.

Звичайність Емілії мала принциповий характер. Вона служили тому, щоб демо­кратична публіка прониклася довірою до неї, побачила в ній людину свого середо­вища, свого психічного складу.

Принц Хетторе Гонзаго.

В особі принца Лессінг з малював узагальнений образ боязливого, жорстокого і сла­столюбного німецького деспота своєї епохи. Двір абсолютного монарха ХУШ ст. пока­заний як гніздо розпусти, таємних і явних злочинів, придворного догідництва, де в жер­тву примхи і насолодам приносяться людські права, нестатки і саме життя підданих.

Кращі люди (Одоардо, граф Аппіані) намагалися триматися подалі від двору. «Емілія Галотті» — перша драма революційного німецького театру, у якій Лессінг відкрито поклав провину за здійснений злочин на самий політичний режим абсо­лютизму ХУШ століття, а не на окремих злочинців, що випадково потрапили на престол. Як художник-реаліст, він не наслідував шаблону класицистів, що зобра­жували «дурних монархів» виплодками пекла, які упивалися картинністю зла. Його принц сам по собі — людина звичайна, навіть не позбавлена деяких привабливих рис. Він був щедрим, любив мистецтво, просто спілкування з художниками, ціну­вав в людях чесність і незалежність, з повагою відзивався про старого Галотті і графа Аппіані, хоча і знав, що вони йому «не друзі». Любить при нагоді поговорити про «чисту любов» і чесноти. І нарешті, здатний був на каяття: загибель Емілії Га­лотті призвела його до жаху, і він «навіки» вигнав свого дурного порадника.

На відміну від французьких драматургів епохи класицизму і Вольтера, що теж вивели галерею монархів — тиранів і деспотів, Лессінг покладав відповідальність за злочини самодержавної влади не на «злу волю» і особисті недоліки окремих її представників, а на самий політичний режим абсолютизму, при якому вищим зако­ном держави є примха монарха. Його принц — не ходульний лиходій, але звичайна, рядова людина, розбещена владою, вихованням, політичним догідництвом придво­рних, думаючий тільки про задоволення своїх примх.

Не будь Гонзаго принцем, чи навряд він став би злочинцем. Але він принц, він вірив, що будь-яка його примха рівнозначна вищому закону, що піддягала вико­нанню. І ця необмежена влада перетворила його в чудовисько. Його слабості пере­росли у вади, у непідсудні злодіяння. Майже з такою ж художньою, реалістичною переконливістю Лессінгом виписані інші дійові особи трагедії.

Одоардо Галотті.

Носієм героїчного начала був у трагедії Одоардо Галотті. Він людяний, ніжно люблячі батьки, хоробрий («Знаю и отца ее, он мне отнюдь не друг. Он сильнее всех противился моим притязаниям на Сабьонетту. Старый воин. Горд и груб, а впрочем, добр и честен!» [4; 2 ХУІІ]), але у трагічній ситуації принциповість гро­мадянина одержала верх над батьківськими почуттями.

У сучасного читача і глядача, природно, виникло питання, чому Одоардо Галот­ті заносів кинджал на Емілію, а не на принца. Немає потреби бачити в ньому «лоя­льного вірнопідданого», нездатного підняти руку на «законного государя». «Вы, может быть, ждете, что я обращу эту сталь против самого себя, чтобы завершить мое деяние финалом из пошлой трагедии? Вы ошибаетесь. Вот! (Бросает кинжал к ногам принца.) Вот он лежит, кровавый свидетель моего преступления! Я пойду и сам отдамся в руки тюремщиков. Я иду и ожидаю вас как моего судью... А потом там... буду ждать вас пред лицом судии, который будет судить всех нас!

Оцените книгу: Проголосовало: 3 Рейтинг: 8

 

Комментарии:

Для данной книги нет комментариев.

Добавление комментария: